Зупини час - Роллік'с

А може так не треба, чи варто зупинитись на мить або заплющити очі та вниз не дивитись

Не хочу стати я сірою тінню безмовною з холодними стінами думками ділитись

До самої прірви, до згубного краю ступаю, ногами міряю страх

Та я ще не певний, чи знову повірю словам, що тремтять на губах:

Зупини час.

Скільки лишилося нам?

Прожени біль.

Знову між нами стіна…

Зачинені двері, застиг погляд на стелі, так дивно, як лунко годинником тікає

пульс

І не так вже й цікаво, що стане відтепер, і не важливо не скільки чи впаду або

зірвусь

До самої прірви, до згубного краю ступаю, ногами міряю страх

Та я ще не певний, чи знову повірю словам, що тремтять на губах:

Зупини час.

Скільки лишилося нам?

Прожени біль.

Знову між нами стіна

Мій біль стане стіною, спробуй розбити, якщо є сили

Не зупинили, час тікає, ще ближче до прірви, а ми не змінили нічого,

лишилася крихта остання до згубного краю, не вірю, не знаю…

І далі ступаю, на жаль, не помічаючи сенсу, наче згасаю

Oppure potresti non aver bisogno di fermarti un momento o chiudere gli occhi e non guardare in basso

Non voglio diventare un'ombra grigia senza parole con pareti fredde per condividere pensieri

Salgo fino all'abisso, nella terra perniciosa, misuro la paura con i piedi

Ma non sono ancora sicuro di credere alle parole che mi tremano ancora sulle labbra:

Tempo di stop.

Quanto ci resta?

Sbarazzati del dolore.

Il muro tra noi di nuovo...

La porta era chiusa, il suo sguardo congelato al soffitto, strano come il buco di un orologio che scappa

polso

E non è così interessante cosa accadrà d'ora in poi, e non importa quanto cado o meno

mi spezzerò

Salgo fino all'abisso, nella terra perniciosa, misuro la paura con i piedi

Ma non sono ancora sicuro di credere alle parole che mi tremano ancora sulle labbra:

Tempo di stop.

Quanto ci resta?

Sbarazzati del dolore.

Di nuovo un muro tra noi

Il mio dolore diventerà un muro, prova a romperlo se ne hai la forza

Non si è fermato, il tempo stringe, ancora più vicino al baratro, e non abbiamo cambiato niente,

l'ultima briciola è rimasta al limite del pernicioso, non credo, non lo so...

E continuo a camminare, purtroppo, senza accorgermene, come se svanisse